Хоч Тарасові й здавалося, що живопись – його професія, його хліб насущний, а проте інша природженна йому сила не вважала на його думки: і тоді, коли він «стояв перед великими творами свого великого вчителя в ясних залах Академії  художеств», та всемогутна сила «чари діяла» над ним. Вона водила його по степах наддніпрянських і показувала йому «тіні мучеників, бідолашних наших гетьманів». Вона розстилала перед ним спепи, засіяні могилами. Вона, ота сила всемогутня, незримою рукою з незримої чаші напувала Тараса тими «чарами», якими він навіки причарував до себе свою прекрасну Україну. Прокинулася Тарасова муза і позвала його служити Україні і всім людям в іншій сфері. На сій службі Шевченко надбав собі навіки безсмертної слави, але ж зате зазнав невимовно тяжких страждань і пекельної неволі. Муза вінчала його вінцем, що довіку людського не зблекне, не потемніє і довіку сяятиме яко вінець генія українського слова, яко колючий терновий вінець величезного мученика і апостола правди, світу і волі людської.

О.Кониський // Тарас Шевченко – Грушівський // Хроніка його життя